Я для себе робив. 😕

Дякую!

Можливо ще ця сподобається: kzbin.info/www/bejne/e3TYeJWJja9-eZo

Я не музикант, що вийшло, то вийшло. А що саме не так і з піснею? Мені там багато чого вже не подобається, якщо чесно.

Кут заломлення тут відсутній, тому що середовище те саме, а не два різних, і межі між середовищами немає. Тому кванти з різною частотою будуть продовжувати рухатися з однаковою швидкістю та в однаковому напрямку. Розмиття об'єктів за лінзою присутнє, але напевно пояснюється іншими причинами - напевно тому, що галактики не є ідеальними лінзами. Я не уявляю собі щось ідеально неперервне, до того ж таке що змінюється. На якомусь рівні наближення, воно повинно розбиватись на окремі частинки, відносний рух яких і створює хвилі. Математика ж показує, що ніщо не може бути ідеальним у Всесвіті, тому що фізичний об'єкт фізично не може відтворити ідеальне коло, тому що число Пі ірраціональне. Навіть якщо частинки, які створюють фізичний вакуум і є провідниками електромагнітних хвиль, є ідеальними, тобто не створюють ніяких втрат, всеодно світло втрачатиме енергію лише через те, що синусоїда не може бути відтворена ідеально у фізичному світі. По рівню втрат при поширенню світла (червоний зсув) можна встановити верхню межу розміру частинок фізичного вакууму, які проводять електромагнітні хвилі. Чим менші частинки, тим менша різниця між площею ідеальної синусоїди та площею її фізичної апроксимації. Якщо взяти втрати енергії фотона за один світловий рік і поділити їх на кількість коливань фотона за один рік, то можна обчислити середні втрати енергії за одне коливання. Знаючи величину втрат енергії фотона за одне коливання і розміри фотона, можна спробувати розрахувати приблизний об'єм, який займають ці втрати, а відповідно і приблизні розміри частинок, відносно розмірів фотона, плюс-мінус пару порядків.

@@VolodymyrLisivka фотон задовго до підльоту до масивного тіла рухався по одній лінії (умовно лінії...), а за якийсь час після лінзування - по іншій. Між проекціями цих ліній є кут. За законом збереження імпульсу - не можна змінити вектор руху тіла/енергії не провзаємодіявши з іншим тілом/енергією і передавши її частину свого імпульсу. Або закон збереження імпульсу діє, або про фізику не варто говорити взагалі. Гравітаційні лінзи, навіть з точковими масивними тілами зовсім відрізняються від класичної скляної збірної лінзи і не тільки відсутністю дифракції. Я також не дуже уявляю неперервність, але і порядки дискретності також. Навіть, якщо існує дискретність, яка впливає на рух фотона - про її відкриття я не чув. Досі знаю, що лабораторні лазери у вакуумі працюють ідеально, інших феноменів не чув. А фотони - це найлегші з відомих частинок із якими є безліч дослідів і практичного використання. За моєю гіпотезою/теорією гравітації - світло втрачає енергію ("космологічний" червоний зсув) на генерування гравітаційних хвиль. Хвилі ймовірно мають форму неперервного конуса навколо осі польоту фотона. Сума усіх гравітаційних хвиль Всесвіту, кожна з яких має імпульс, і створюють гравітаційне поле/гравітаційну взаємодію. Відповідно до моєї теорії стаціонарного Всесвіту - ця взаємодія повністю описує кругообіг матерії/енергії у статичному Всесвіті, в тому числі пояснює парадокс "яскравого неба" і парадокс "нескінченної гравітації", так як перетворення гравітаційного потенціалу в кінетичну (притягання тіл...) енергію призводить до зниження енергії гравітаційного поля (гравітаційних хвиль). Якщо фотон на протязі 6-7 млрд. років польоту неперервно втрачає половину своєї енергії - то можна уявити яка б мала бути мізерна дискретність втрати тієї енергії. За законом збереження енергії - фотон просто так не втрачає її. І єдине тверезе пояснення втрати енергії - то гравітаційні хвилі. Знаючи відносну величину втрати енергії фотона на одиницю часу - можна підрахувати і питому величину втрати кінетичної енергії масивного тіла на генерацію гравітаційних хвиль, а отже і питомий "опір вакууму". Знаючи криву розподілу (а саме вершину) космічного мікрохвильового фону і так звану "космологічну сталу" - можна порахувати/змоделювати відстань, на якій приріст космічних тіл, що затінюють світло (галактики, зорі, пилюка) перевищує кількість джерел світла на певні відстані (окрім квадратів відстані - значення має і об'єм в якому знаходяться джерела світла).

@@ЄвгенПритула При проходженні хвилі через середовище, втрати енергії хвилі йдуть на підвищення температури середовища (хаотичні коливання частинок середовища). Не думаю що ЕМ середовище має відношення до гравітації. Фотон, через гравітаційне поле, взаємодіє з об'єктом, який створив це гравітаційне поле. Про нескінченну гравітацію не зрозумів. Гравітація - це сила. Для нескінченної гравітації потрібне нескінченне джерело енергії. Хоча Всесвіт і нескінченний, і кількість енергії у ньому можливо нескінченна теж, але навряд чи якась окрема точка Всесвіту може вмістити в собі нескінченну кількість енергії, а отже на якомусь рівні відбудеться насичення або виснаження гравітаційного поля і рівень гравітації після нього вже не збільшуватиметься, а отже гравітаційний радіус не збільшуватиметься теж, а отже нескінченної суми всіх гравітаційних полів немає. Про те, що за червоним зміщенням можна обрахувати верхню межу дискретності середовища, яке передає ЕМ взаємодії, я вже писав. Як матиму час, то зроблю обрахунки. Проблему темного неба вирішує більший діаметр дзеркал та довша витримка - якийсь фотон та проскочить. Сподіваюся ви ж бачили фотографію найтемнішої плями на небі з витримкою в 60 годин - там повно галактик. Якщо екстраполювати це на все небо - то небо біле як і личить згідно з теоріями сталого Всесвіту.

​@@VolodymyrLisivka фотон у вакуумі втрачає енергію, для стаціонарного Всесвіту іншого обґрунтованого пояснення, як на ГХ - я не знаю. Взаємодія між фотоном і об'єктом відбувається у 2 сторони, закон збереження імпульсу діє для обох. Діаметр дзеркала - ніяк не пояснює парадоксу яскравого неба, а от "надмірно яскраві і надмірно малі кутові розміри" далеких галактик (за словами "вчених") цілком пояснюють, що парадокс працює тільки із червоним зміщенням.

Зверніть увагу на те, що закон збереження енергії непорушний, а отже щось віддає енергію коли обʼєкти притягуються гравітацією. Це може бути середовище (воно втратить частину енергії, яка перейде у кінетичну енергію обʼєктів), або це може бути енергія частинок (вони стануть легшими, перетворивши частину своєї внутрішньої енергії у кінетичну), або це якесь інше, зовнішнє джерело, напр. енергія обертання нашого видимого Всесвіту (Всесвіт обертатиметься повільніше). Якщо знайти джерело енергії гравітації, то зʼявиться і розуміння, як вона працює.

@@VolodymyrLisivka правильно, що гравітаційна потенціальна енергія перетворюється в кінетичну, але та не зникає сама по собі тому закон збереження енергії не порушується. Тоді тіло яке рухається в просторі створює гравітаційні хвилі, на які витрачається енергія хоч і мізерна її частка і, якщо воно має електричний заряд чи намагніченість - воно створює електромагнітну хвилю, на, що також витрачається енергія. Електромагнітні хвилі відштовхують предмети, за гравітаційні (не рахуючи потенціалу) - я впевнено сказати не можу, та ймовірно, що також. Швидкість поширення гравітаційної хвилі мала б бути пропорційною швидкості поширення електромагнітної хвилі. З екрануванням електромагнітних хвиль і хвилевому опору вакууму більш менш зрозуміло, а от гравітаційні - мали би бути зв'язані з масою тіл, тобто їхньою енергією. Дискутуючи виникають нові думки.)

@@ЄвгенПритула ЩО тримає в собі потенційну енергію гравітаційного «поля»? (Поле - це математичний термін). Звідки береться ця енергія?

@@ЄвгенПритула users.physik.fu-berlin.de/~kleinert/papers/planckklcZN.pdf

Я ніколи не бачив щоб падіння чогось створювало вихор. Крім того, падіння обʼєкта на екваторі не пояснює зникнення вихорів на полюсі. Але так, однозначно що вихор напевне лютує на всю висоту атмосфери Юпітера, яка гігантська.

@@VolodymyrLisivka Конкретно цього випадку ніхто не зізнається, що бачив. Падіння могло створити локальний вибух, який створив намагнічення ядра (якщо воно є там). А вихор утворився під впливом магнітного поля, яке впливає на рух іонізованого газу, тут нічого складного. За інші вихори не відповім. Може, і Ви праві.

@@ЄвгенПритула Я ніколи не бачив, щоб падіння чогось кудись створювало вихор. От коли я дістаю затичку з ванни, то я бачу вихор кожного разу, а коли плюхаюся у озеро - жодного разу не бачив. Так, падіння могло створити багато чого, але тільки мала частка енергії падіння піде на власне закручування у вихор, а решта енергії перетворила би Юпітер на порох. На Юпітері регулярно утворюються великі вихори, які часом обʼєднуються, напр. Oval BA, який відносно недавно сформувався в результаті злиття трьох вихорів. Ніякого вибуху при цьому не спостерігалося. c1.staticflickr.com/5/4160/34009236540_f5f9894137_b.jpg

[Повний бред(ми тута) -> ідея -> гіпотеза -> наукова гіпотеза -> теорія -> експериментально підтверджена теорія -> науково підтверджена теорія] Кристал напевно стискається, і з часом він може перетворитися на щось більш щільне, але зараз сили врівноважені. Уявіть собі нейтронну зорю розміром з наш Всесвіт. Уявіть що у ній, з якоїсь причини, стало не вистачати електронів. З'явилися дирки. Динаміка цих дирок може пояснювати фізику нашого Всесвіту (теорія Хвилі-Пілота, гидродинамічні квантові аналоги, і т.д.). Якщо вас цікавлять вже більш-менш оброблені результати, які на етапі ідея->гіпотеза, то гляньте тут: facebook.com/groups/2225677374411265/permalink/2349019062077095/ . Буду вдячний за критику.

Зараз я думаю що це напевно ідеальний газ, з мікроскопічних чорних дірок. Час від часу відбуваються злиття цих дірок, що призводить до падіння тиску і до утворення бульбашок. Обʼєднання цих бульбашок (не злиття) і створює частинки матерії.

Ось робота про Кристал Планка-Клейнерта. Автор вважає що якщо змоделювати простір як кубічний кристал з частинок планкового розміру, то поведінка кристала та дефектів у кристалі описує поведінку всіх чотирьох сил. users.physik.fu-berlin.de/~kleinert/papers/planckklcZN.pdf

www.miroslav.vn.ua/