Байка про ведмедя-буркотуна - Людмила Плєвако (читає автор)

Авторська байка української поетеси Людмили Плєвако, для дітей і дорослих.
Байка про ведмедя-буркотуна
У глухих і непрохідних хащах,
Де лиш зрідка дикий звір ступав,
Де давно людей ніхто не бачив,
Жив ведмідь, який завжди бурчав.
Він бурчав удень і вечорами,
І вночі, якщо чомусь не спав,
Навіть сонячним привітним ранком,
Коли ліс довкола розцвітав.
«Я такий великий і незграбний, -
Побивався день за днем ведмідь. -
Дужий, але зовсім безпорадний
Серед рідних лісових угідь.
Йду і гілля всюди зачіпаю -
Недоладний, неповороткий.
Часом я дерева вивертаю,
Часом викорчовую пеньки».
Скарги ті почув малий мураха.
Здивувався: «Оце так, ведмідь -
Велетень, що навіває страхи -
Ходить невдоволений, бурчить.
Та невже погано бути дужим,
Рослим і помітним для усіх?
Ми, мурашки, були б раді дуже
Підрости хоч трішки, але ж ні!
Здоровань не знає, як комашкам
Тяжко бути меншими за всіх…
От якби він став одним із наших,
Все б тоді одразу зрозумів!»
Та ведмідь не чув тих слів доречних,
Як не чув ні щебету пташок,
Ні струмка дзюрчання недалечко.
Він страждав від болісних думок:
«День у день доводиться ходити
Все туди-сюди, туди-сюди,
Чи щоб меду в бджілок попросити,
Чи щоб кущ малини віднайти.
Хочеться присісти, відпочити,
А ще краще було б прилягти…
Але ж ні - доводиться бродити,
Щоб чогось смачненького знайти».
А обабіч стежки боровик ріс.
Він почув ведмедеві слова,
Здивувався: «Як же так - гнівитись,
Що природа лапи надала?
Я би радий був ходити лісом,
Роздивитись, що там навкруги,
Та не можу навіть зрушить з місця,
Мабуть, тут залишусь назавжди,
Доки опинюсь в дуплі високім
Чи потраплю в кошик грибника,
Чи ведмідь розчавить ненароком…
Бачив - лапа в нього нелегка».
Та кошлатий здоровань, на щастя,
Цього разу гриба оминув.
Сумовито він обходив хащі,
Доки спів пташиний не почув.
«О, співають, я ж отак не вмію!
Кольорове пір’ячко у них,
От мені б таке! Даремно мрію…»
Клишоногий зовсім став сумним.
Каже: «Які жваві і веселі,
Видно, що немає в них клопіт.
Їжа - коло власної оселі,
А який потрібен їм обід?
В них хіба ведмежі апетити?
Пташенята у гнізді пищать -
Кілька ягідок ковтнуть, і ситі,
А мені замало і куща».
Ті слова стара сова почула.
Каже: «Ти навіщо буркотав?
Хочеш мати пір’я, як в зозулі,
Чи такий же голос, як в дрозда?
Може, мрієш високо літати,
Щоб дістати до самих зірок,
Чи маленьким, наче пташка, стати
І стрибати прудко між гілок?
Хочеш мати менші апетити,
Бути ситим від кількох зернин?
Я ніяк не можу зрозуміти,
Будь такий ласкавий, поясни».
«Я такий великий і кудлатий,
Клишоногим звуть мене навкруг,
Неповороткий я і незграбний,
І мій рик - то не чарівний звук.
Я якщо захочу заспівати,
Можу налякати не на жарт.
А коли я буду танцювати,
Переможу в рейтингу нездар.
Я, щоб їжі на обід добути,
Мушу всюди вештатись пів дня.
Ходжу ж так, що всім довкола чути,
Як тремтить під лапами земля.
От собі самому і жаліюсь
На своє сумне життя-буття…
А чого я хочу? Про що мрію?
Я і сам не знаю до пуття.
Добре було б стати невеличким,
Ладно танцювати, мати слух,
Замість морди мати гарне личко
І співати так, щоб всі навкруг
Завмирали від моєї пісні…»
Мимоволі мріяв здоровань,
А сова ледь втрималась на гілці -
Можна й впасти від таких зізнань!
Каже птаха: «З твоїх слів виходить,
Що волів би стати ти дівчам,
Що так ладно пісеньки виводить,
Коли ягідки бере з куща
Чи грибочки між дерев шукає,
Чи збирає бузиновий цвіт…
Та вона, мабуть, завжди співає
І ніколи, певно, не бурчить.
Думаєш, у неї легша доля
І життя солодке, наче мед?
Ні, проте від неї я ніколи
Ще не чула скарг. У чім секрет?
А вона цінує те, що має,
Хоч буває тяжко, все одно
На дурниці час не витрачає,
Світло випромінює й тепло.
Злість і заздрість не пускає в серце,
Геть жене важкі й сумні думки.
Хто покличе - завжди відгукнеться,
Завжди допоможе залюбки.
Те дівча, немов промінчик сонця,
Її бачиш - радісно душі.
Зернятка приносить у долоньці
І пісень співає ідучи…
Що ж до тебе - я даюся диву:
Сильний і могутній здоровань
Ходить і страждає дратівливо,
Сипле градом купу нарікань.
Все тобі не так і все не в радість,
Мрії - нездійсненні і пусті,
Недалекоглядність, гнів і заздрість
Розум геть затьмарили тобі.
І навіщо так гнівити долю?
Маєш ти немало цінних рис.
Вибач, та дивуюся тобою,
Ти вже майже сам себе загриз.
Маєш велич, тепле хутро, силу,
Гострі кігті, гарний зір і нюх,
Ще й запаси чималенькі жиру,
Щоби спати в пору завірюх
У теплесенькій своїй барлозі,
Доки інші звірі і птахи
Собі їжу віднайти не в змозі
Під товстезним шаром сніговим.
А якщо чогось тобі бракує,
Може, то на краще, зрозумій,
Хтось співає гарно, хтось танцює,
Але щось даровано й тобі.
Ти цінуй, що маєш від природи,
І уміння інші розвивай,
Не зважай на різні перешкоди,
Спритно і завзято їх долай.
Не лякайся труднощів буденних
І думки очисти від сміття,
Не гнівись і не сумуй даремно,
Краще насолоджуйся життям».
© Людмила Плєвако, жовтень 2017 - лютий 2018 року