‪@choreakozacky‬

[@kozaknevada4059]

Блиснули зблизька мені шаблезуби смертельної пащі... Крізь шепіт схлипувань та ридань: першими гинуть найкращі. Багато з друзів моїх у райськім раю чи Вальгаллі І якось незручно вже взагалі, що я ще не в тім загалі. Хоч згинули, впали, лягли - дружина наша добірна Та лицарській честі завжди й до скону лишилась вірна. Їх смерть не помножить на нуль, не винесе ворог за дужки, Небо тримають вони, щоб воно не розбилось на друзки. Минув їх пекла анклав й харонові переправи, Бо стали у славі до лав безсмертної лави й батави. Проте, як питають мене: чи я в собі зміни бачу? Як стріну по зброї братів живими - з радості плачу. Сорому мертві не ймуть і згинути честь при зброї Та сіють, люблять, воюють, жнуть і мед п'ють живі герої. Вітчизні зарадить, не зрадить собі та наглу смерть відволати - До броні ж ми стали, щоб перемогти, щоб дикого мосха здолати! А трени мої - посттравмат чи ліризм? Провина вцілілого може? І, врешті, в мені гедонізм, героїзм, вітальність? Що переможе? Бо манять дівочі вуста і ваблять жіночі перса І пісня густа й дзвінка вином веселить серце. Та кличе архангельський глас до зброї гучною сурмою З героями стати враз до того останнього бою. Ударивши сміло з пращі по смерті зловіщій пащі Жити, боротися, перемогти!.. Воскреснуть, щоб бути найкращим!