Дуже щемлива історія «СИН СУДДІ». Християнська історія про гоніння християн. Автор Діана Парипа

#розповідь християнськівірші #христианскиестихи #поезія #віршіукраїнською #поезіявільних #христианскиестихи #поезія #поезія_вірш_вірші #віршіукраїнською #стихотворение #стих #стихи #вірші #вірш #віршізізмістом #poem #verseoftheday #verse #гарнийвірш #сильнийвірш #поема #духовнийвірш #нудужеганийвірш #віршідляпідбадьорення #віршіпідмузику #християнськийвірш #оповідання #рассказхристианский #рассказ #рассказы #рассказалкакесть ищутвсе #стих #поэзия #чтение #история #историядослез #историяизжизни #быль #трогательно #трогательноевидео #трогательноечтение #прекрасноечтение #жизнь #правдиваяистория #случай #трогательный #ищутвсе #трогательныйстих #домурашек #дослез #христианский #слушать #историяизжизни #плакала #плакаливсе
Історія, яку я хочу
Сьогодні розповісти вам,
Давно вже сталась - в час тривожний,
Як правив Діолектіан.
Хоч імператор і немало
Зробив великих добрих справ,
Але усі, напевно, знали:
Він був гонитель християн.
І за правителя наказом
В той час всі мали відректись
Від Господа й служити разом
Лиш імператору завжди.
Як відмовлялись християни
Приймати строгий цей наказ,
То їх чекало покарання:
Ув’язнення і смерть не раз.
Багато нестійких у вірі
Лякалось муки і страждань.
Вони від церкви відходили
І уникали покарань.
Та все ж правдиві християни
Лишались вірними Христу.
Вони упевнено йшли далі
Крізь всі гоніння й боротьбу.
І хоч страшні чекали муки,
Хоч смерть чигала звідусіль,
І ворог гнався завжди лютий,
Вони переносили біль.
Ніщо примусить не зуміло
Їх відректися від Христа.
Були бо вірними Месії
Й відкрито славили Отця.
А особливо у гонінні
Суддя був ревний Валентин.
З його наказу вмер за віру
Вже не один християнин.
Найбільш жорстоким катуванням
Він піддавав всіх християн.
І безпощадно, без вагання
Свою вів справу, як бажав.
В судді дружина вмерла рано,
Вдівцем давно був Валентин.
Для нього рідним був й коханим
Филип, його єдиний син.
Він з ніжністю і добротою
До сина ставився завжди.
І огортав його любов’ю,
Охороняв від зла й біди.
Филип ріс тихим і слухняним,
Любив читати він книжки.
Але не знав про батька справи,
Хоч дуже і його любив.
Одного разу йшов по місту
І випадково проходив
Филип повз те в’язничне місце,
Й його хтось наче зупинив.
Увагу хлопця привернули
Жахливі крики й стогін враз.
Юнак не розумів, що було,
І що творилося в той час.
Ніколи він не чув такого,
Жахнувся і на місці став.
Тоді він дикий крик вчув знову.
Чому ж нещасний так волав?
Юнак враз кинувсь до в’язниці,
Та сторож шлях загородив.
Він пропуск вимагав в Филипа,
Той відповів: «Судді я син!»
«А це нічого, все ж потрібно
Від батька пропуск принести,
Який в в’язниці необхідний,
Тоді ти вільно зможеш йти».
Филип же став наполягати:
«Хоча б мені ти поясни,
Що там ховають в собі грати?
Звідкіль цей стогін й голоси?»
«Про це не буду говорити,
Бо не цікавить це мене.
Відкрити двері і закрити -
Оце завдання є моє».
Хвилюючись, Филип додому
З журбою й сумом поспішив.
А в голові лунали знову
Жахливі крики й голоси.
А вдома він спитався батька:
«Що там в в’язниці? Поясни.»
Та не хотів той розказати,
Хоч і Филип був його син.
«Своїми справами займався,
Не лізь не у свої діла!» -
Так грубо батько відізвався,
Й з кімнати вийшов геть суддя.
Филип почав тут розуміти:
У батька пропуск не візьме.
Отож, потрібно підробити,
Бо інший вихід не знайде.
Проник він в батькову кімнату
Й на себе пропуск підробив.
Поклав на нім судді печатку,
І сторож в двері пропустив.
Коли ж юнак зайшов в в’язницю
Й спустився сходами униз,
Страшний тут вид йому відкрився,
І з жахом він на все дививсь.
У крові були геть всі стіни,
І закривавлені шнурки.
І тут юнак зустрів людину,
Заковану у ланцюги.
Він був увесь в кривавих ранах,
На тілі - всюди синяки.
І зубів майже теж немає,
Він зовсім сам не міг іти.
Филип тут підійшов до нього
Й сказав спинитися катам.
Стривожений від цього всього,
Юнак у в’язня запитав:
«За що тебе тут закували,
І в чім, скажи, твоя вина?»
І, болем змучений, сказав він:
«За віру в Господа Христа.
За Євангелію святую,
За все, що пише там у ній.
Христос нас спас Своєю кров’ю,
І він - Спаситель, Божий Син.
Помер за всіх нас Відкупитель,
Щоб кожен з нас у славі був…»
Не закінчив той говорити,
Як вартовий його штовхнув.
І знову він залився кров’ю,
А вартовий його потяг
По тім підвалі кам’яному,
В очах Филипа - біль і жах.
Филип, до виходу дібравшись,
Знеможений, на землю впав.
Годин так кілька пролежавши,
Отямився і все згадав,
Що бачив муки він жахливі
Й тепер назавжди зрозумів:
Не зможе жити так, як жив він,
Змінитись дуже захотів.
Филип згадав: одного разу
Він Біблію в руках тримав.
Не вистачало тоді часу,
Її він майже не читав.
Продовження в коментарях👇🏻

[@supermamylichkasupermamy-fj4by]

Дуже дякую ❤

[@ОксанаБартків-о5з]

Дякую за вірш -історію , скільки людей за віру Христову постраждали і були гонимі ,в нас зараз благословенний час,бажаю Вам Божого благословення і наснаги для написання нових творів на Божу славу

[@poeziavilnih]

Спасибі🌸 Будьте благословенні🌹

[@diana_parypa_poems]

Вітаю! Дуже приємно чути свої рядки❤ Чесно кажучи, я навіть не пам'ятаю, коли і куди я цей вірш закидала, думала, що його нема в інтернеті. Я навіть у збірку його не внесла, бо потрібно було дуже багато редагувати. Будьте благословенні Господом!❤❤❤

[@poeziavilnih]

Спасибі🩷🩷🩷 Будьте благословенні Богом 💕💕💕

[@diana_parypa_poems]

@@poeziavilnih Дякую!❤️

[@poeziavilnih]

Та хлопець викликав в нім жалість: Був сильно втомлений, блідий. На тілі - від кайданів рани, Зате у вірі він стійкий. З підсудним стрівшися очима, Суддя його ураз спитав: «Скажи, з якої ти причини Пристав до віри християн?» Чому ти єресь сієш всюди І наших залишив богів? Ще й за тобою ходять люди, Ти не десятки, сотні звів!» «О ні, суддя, ні, це не єресь, Сам Бог мені відкрив усе. З Ним пробуваю повсякденно, І Він мене в житті веде». «А яка користь є від того? В скитаннях, муках, наче пес. Ти будеш жити тут недовго, В тяжких стражданнях ти помреш. Лиш відречись від свого Бога, Залиш цю єресь, це вчення, - І я тобі дарую волю, Велика влада є моя». «О ні, не відречусь від Спаса, Бо відречеться й Він мене. Буду у славі з Ним я разом, Звеличу це Ім’я святе». «А ти не будь таким хоробрим! Щось, хлопче, тебе жаль мені. Залиш Христа - й все буде добре. Даю на роздуми два дні!» Він хлопця наказав віддати В найкращу камеру й обід Йому принести теж багатий. Юнак же мовив: «Заберіть. І не турбуйтеся про мене, Я вирішив оці два дні Молитись своєму Отцеві, Не треба їжі тут мені. Йому я хочу бути вірним До смерті, до кінця життя. Хай дасть Господь мені мій сили Війти в прекрасні небеса». Один із воїнів вернувся І запитав у юнака: «Чому ти віриш у Ісуса, І що за віра це така, Що не боїшся навіть смерті, На волю не бажаєш йти, І йдеш ти на великі жертви, Звідкіль ця сила? Розкажи». Засуджений тут вийняв Книгу Й в’язничному він простягнув: «Ти прочитай - і Бог відкриє, Відкриє істину святу. Вона розкаже про Ісуса, Його страждання на хресті. І знай, за тебе я молюся, Щоб Бог гріхи простив твої». І наглядач узяв ту книгу, Нічого хоч не розумів, Але наступної вже днини Знов говорити з ним хотів. Сказав він хлопцю: «Сам не знаю, Чому з тобою зараз я. Та сила дивна мене тягне, Вона до тебе привела». «Я знаю, Господь тебе кличе, - Юнак з усмішкою сказав. - Тобі життя Він дати вічне Давно колись ще обіцяв. Давай помолимося зараз, Щоб Він гріхи простив твої. Він всі провини, що ти маєш, Омиє у святій крові». І наглядач став на коліна… Він, що знущався з християн! Слова молитви щирі лились, З сльозами прощення благав. «Прости мені, о мій Спаситель, Я скільки зла Тобі зробив! Я дякую за кров пролиту І вірю, що Ти - Божий Син!» І разом славили Месію І наглядач, і арештант. За Його дивнеє спасіння, За найдорожчий в світі скарб. І знову став перед суддею На вирок хлопець молодий. «Ну що ж, ти хочеш буть спасенним? Ти відрікаєшся? Скажи». Обличчя хлопця засіяло Враз дивним щастям неземним. Хоча й прожив у світі мало, Але рішуче відповів: «Повинен з радістю прийняти Те, що назначено згори. За Спаса хочу постраждати, Я радий, я - християнин! Ти можеш вбити мене, знаю, Але життя моє в Христі. Тому не відібрати раю І вічного життя тобі.» Суддя аж заскрипів зубами Від розпачу і усіх бід: «Наказ: хай завтра відрубає Тобі кат голову в обід!» Суддя промовив й вийшов з залу, Всі глянули на юнака. Його обличчя так сіяло: Помре він завтра за Христа. Ніч перед стратою в розмові Провів юнак з наглядачем. Давав у вірі настанови, Казав, щоб завжди жив з Творцем. А вранці взяв паперу клаптик Й слова на ньому написав: «Мій рідний, дорогий мій батьку, Я в Ім’я Господа Христа Прощаю все тобі і молю: Покайся у своїх гріхах. Тебе прийме в сім’ю Бог Свою, Вернися лиш на інший шлях. А в час оцей я так радію, Що скоро стрінуся з Христом. Даю життя своє за віру І знаю, будем там разом І я, і мама, що померла, Коли маленьким був ще я. І знай, мій батьку, я в цім певний, Що й ти повіриш у Христа. Я йду тепер в нову країну, Де не присутній страх і крик… Прощай! Так, я твоя дитина, Я - твій єдиний син Филип…» Опісля медальйон зняв з шиї, Портрет там мами хоронив, З листом простяг наглядачеві, Судді віддати це просив. Брати востаннє обнялися, Й Филип наглядачу сказав: «Будь сильним в вірі і молися, Зустрінемось у небі, знай!» За декілька хвилин до півдня Той наглядач у суд пішов. В кутку чомусь сумний і зблідлий Сидів суддя. Його знайшов. «Тобі тут лист від того хлопця, Що ти на смерть був засудив». «О Боже, що таке? О що це?» Й здригнувся знову Валентин. Записку взяв - відкрив й побачив Знайомий почерк і поблід. «О сину мій, синочку, адже Це ти… Це ти… Филип… Филип…» А букви ніби розпливались, З зусиллям до кінця дійшов. Филип писав про свою маму, Суддя відкрив враз медальйон. Портрет коханої дружини Побачив він і раптом впав. Його всі сили залишили, Волосся на собі він рвав. І все кричав: «О любий сину, Ти вирвав серце із грудей. Воно мені так говорило, Що ти - мій син, а що тепер? Я замість того, щоб одежу Тобі дать, сину, дорогу, Я дав кайдани, - він бентеживсь, - Чекай, чекай,я вже спішу!» З словами цими він підвівся Й щодуху, з сил усіх помчав Туди, де страти було місце, Проштовхувався і кричав: «Пустіть, пустіть, о, не вбивайте!» Та марними були слова. Сокира з свистом впала ката На шию хлопця, й голова Филипа прямо покотилась, Лишаючи кривавий слід, До батька, в ноги Валентину, Й суддя ще більше тут поблід. І вхопив голову він сина, Поцілував й сказав слова: «Прости мене, моя дитино, Помру з тобою також я». Народ увесь у здивуванні І чув: казав це Валентин: «Мене ви стратьте без вагання, Бо також я християнин!» Й хвилина тут прийшла остання, Й на землю впав замертво він… © Діана Парипа 25.-26.07.2007

[@poeziavilnih]

Филип згадав: одного разу Він Біблію в руках тримав. Не вистачало тоді часу, Її він майже не читав. А ще такі незрозумілі Для нього всі були слова, Що він ту книгу десь відкинув… Але де зараз є вона? І чи не викинув ще батько? Її потрібно віднайти. Читати треба все спочатку, Потрібно зараз же іти. Із хвилюванням він додому В бібліотеку поспішив. Цю Книгу, дивну і чудову, Знайшов десь на полиці він. Й слова святі цієї Книги Проникли в душу юнака. І переміна сталась дивна: Повірив в жертву він Христа. Став на коліна у смиренні Й сказав: «Господь, мене прости! Допоможи мені щоденно Тобі буть вірним назавжди. Свої я визнаю помилки. О Боже, сили мені дай! Моє життя, всі мої вчинки - В руках твоїх, Ти управляй!» Півтора року вже минуло, Филип був вірним без вагань. І вирішив, що б там не було, Знайти громаду християн. І, водне хрещення прийнявши, Завжди був вірним для Христа. Для Спаса віддано трудився, Він сестрам помагав й братам. Та переслідував всіх вірних Суддя жорстокий Валентин. Одне лиш було підозріло: Змінився дуже його син. Він закликав буть милостивим До в’язнів і прощати всім. Що ж Валентину було діять? Змінити сина він хотів. Бо розумів: син поводився Так, наче він християнин. Й змаганнями на колесницях Бажав,щоб захопився син. Також запрошував він сина На гладіаторські бої. Але нічого не змінилось, Филип у вірі був твердій. Життя під одним дахом з батьком Филипу мукою було. Рішив він подорожувати, Звіщать про Божую любов. Одного разу Валентину Донос у суд знов принесли. Це був донос на його сина, Що дійсно він християнин. Він проповідував про Спаса, І про страждання всі Його. І не зважав, що за наказом Це заборонено було. І що міг Валентин зробити? Арештувати сина мав. Не міг інакше поступити І місця не давав сльозам. Однак, ввійшовши з вартовими До себе в дім Филипа взять, Він, не знайшовши свого сина, Сказав все місто обшукать. Нічого пошуки не дали, Ніде не було юнака, Хоч ціле місто обшукали, Але було це все дарма. Та біля моря десь пізніше Филипа одяг віднайшли. На березі юнак залишив Свої сандалі й плащ новий. Віднесли речі у преторій. Отож, юнак, рішили всі, Злякавшися, втопився в морі, Щоб не стояти на суді. О, як тепер томився батько За своїм сином дорогим! Він кожну мить ридав, він плакав За тим, якого так любив. Як він жалів, що був суворим До сина любого свого. Та розумів він, що нічого Уже змінитись не могло. Але ще з більшою злобою Ув’язнював він християн. Вбивав жорстокою рукою, Немов помститися бажав. І так минуло вісім років… І всім був знаний Валентин Як ворог християн жорстокий, Як той, кому не знаний мир. Одного разу у преторій Судді на допит привели Ще хлопця зовсім молодого, Та збитого, зовсім без сил. Він проповідував спасіння, Людей до Бога навертав. І ширилось любві насіння, І плід чудовий виростав. І раптом тут суддя здригнувся, Коли на хлопця глянув враз. Тоді на мить він відвернувся, Згадав Филипа у той час. Згадав покійного він сина, Як на судженого дививсь. Згадав суддя свою дитину І все, що сталося колись. Давно суддя відвик жаліти Своїх підсудних - навпаки: Він християн хотів спинити І винищити назавжди.