Григір Тютюнник. Три зозулі з поклоном.

Читає Сергій Осока

[@user-gv8tk9if2u]

Слухаю,плачу,яка ж ти любове не впізнана в іншому...😢❤ Дякую,так добре чути мову нашу,ніби в дитинство повернулася.

[@user-ch6lu5im3o]

Скільки слухаю - наче джерельну живлющу воду п'ю. Усе геніальне - просте.

[@user-rp3dy9ft5e]

Неймовірно !Дуже гарно, дуже. А музичний супровід НАВПАКИ - заворожує, здається, що то так звучить щось із середини...Напевно що...душа

[@user-hh3id7fb5i]

Бездоганно написано! Чудово виконаної! Дякую!❤

[@user-hv4ni5ds5k]

Яка велика повага до любові.

[@eimIryna]

Дякую! Дуже зворушливо...

[@vlitfond]

Рідко читаю. Ще рідше слухаю... Горло стискається.

[@Jaroslava66]

Ось і в мене так. Завжди так стискає горло, що дочитати не можу! Як сильно написано!

[@poterhaxomoru4018]

Я не жив в Україні років сорок, із задоволенням слухаю твори наших письменників, особливо патріотів. Заново поринаю свідомо у дитинство. Творчість Г. Тютюнника особлива. ДЯКУЮ автору щиро!

[@israelyanat6102]

"Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… " Зворушливо .

[@user-ee6gs1uz3f]

Шедевр!!!

[@olgayakovchuk4035]

Дуже дякую.

[@user-ct1mm3or1b]

Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед нею- молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина… Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну; - Здрастуйте, тітко. Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”). Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи. - Мамо, - питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), - а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: - Вона любила твого тата. А ти на нього схожий… Марфа - тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” - знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку - тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами - і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є - нема, є - нема, є…” Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко - височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі: - Дядечку Левку, а од Мишка є письомце? - Нема,- одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки. - Не брешіть, дядечку. Є… - Ну - є! Є…так не тобі, а Софії. - Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу… - Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено. - Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка - ще синіші. Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі: - На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене. - Ні-ні-ні, дядечку! - аж похлинається від щирості Марфа. - Ось вам хрест святий! Вона хапає з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться Їй по щоках - пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу… -Чорнила слізьми не розмаж,-каже Левко і одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче… - Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я. Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню. - Хіба що за його здоров’я,- бурмотить Левко,- а так зроду не взяв би… І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному). А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп - і вітер сушить - не висушить сльози в її очах. - А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко? - Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком - і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься. - І ви на неї не сердилися? - У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе. - А як же то - вона вгадувала, а ви - ні? - Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був” ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було-просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили- такі сумні. Дивиться ними - як з туману. Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий - розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки - їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. “Я,- каже,- картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки”. Товстопикий був, товстоногий. І рудий - матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього-перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я ‘ долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько. - Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він: - Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться? Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять - вони закам’яніли. Останній лист від тата “Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею - ні, не іній… Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої… Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна - а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?… Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. (“Сибір неісходиму” було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: ”Сибір неісходиму”.) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… ” Коли се було… А я й досі думаю: “Як вони чули одне одного - Марфа і тато? Як?…” А ще думаю: “Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?” “Тоді не було б тебе - шумить велика “татова” сосна”.

[@jasmineflower299]

Тут кілька речень нема про дерево на Сибіру, що воно там біле але сире

[@ktsu_]

Дякую за цікавий і важливий український контент. Зичу Вам процвітання і здоров'я.

[@user-hn2pv2iq8z]

Низенький укл1н автору! Шкодую,до так поздно в1дкрила цього прекрасного письменника...Раньше дуже звехньо ставилась до укра1нських радянських автор1в. Зараз все зм1нилося... В1йна зм1нила... ❤️🙏❤️

[@katerynabednaryk1285]

Дякую Вам!

[@marinastanley7898]

музика чудова

[@dianachipak2532]

Чудовий запис!

[@user-rd3nq4jy5i]

Надзвичайно!!!! Як чисто і ніжно! Талановито!

[@gamer_pro1583]

Дякую за все!!!!!

[@user-ps3zj6gn6s]

Дуже гарно

[@grigoriypudiyenko1403]

Гарно...

[@irenar1178]

Краса! Дякую)

[@user-zf5bg5fh7x]

Дуже проникливо! Дякую!

[@viterzbayraku]

Гарно. Дякую

[@user-kv3ml7hp6w]

Спасибо.))

[@artofsuffering3673]

прекрасно

[@himars_o_O]

Vielen Dank

[@user-fi9hx3zi7l]

Кто из канала на всі двісті?

[@user-lr4um8sf4i]

Яким музикальним голосом співав тато

[@user-nc1jm9gv8s]

пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…

[@nathanbroflovsky5607]

чому в записі "трикутник" замість слова "конверт"? В авторському тексті "Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі". Це що якийсь інший варіант?

[@VolodymyrSteshenko]

Щедра Мова ДАРами Образів!!! :) Життя - ПРАВДА. Життя - ПРАВдивий ДАР. Про Щастя і Біль... Біль то є мова Бога. "Для ЧОГО?" - це не про дітей і не про статки. "Для ЧОГО?" - це про радість і щастя, які творець поселив у людських душах, це про освітлене вдячністю Творцю життя людини. Це про чуйність кожного до кожного, бо те, найдорожче, що від Творця, є у кожному, і саме про це потрібно насамперед пам'ятати, живучи, спілкуючись поміж собою. Тоді не буде лиха, не буде воєн, а буде добре і щасливе у силі радості життя. Життя - ПРАВДА. Життя - ПРАВдивий ДАР. Дар справжній і безцінний. Такий, який є у природі. Трава, квіти, листя щороку гинуть і не запитують: "За що?", - І щороку сила радості їх відроджує для життя. "РАдій і Дій!" - Вчив найкращий Вчитель ПРАВди Петро Утвенко, бо Ясновидець і все чисто бачив, навіть Причинно-Наслідкові Зв'язки ПоДій і повчав говорити людям ПРАВду задля гармонії Світу!.. :) ... Далі тут: facebook.com/VolodyMYR.STESHENKO/posts/737152046634909

[@user-fs8dz2it6z]

Моя любовь.

[@user-lr4um8sf4i]

Чому Михайло (батько) намагався не дивитися на Марфу

[@user-ee9wz3os6y]

щоб не давати їй надію на кохання

[@s_h_o_k1836]

музичний супровід зайвий, відволікає.

[@honeymoons2728]

музыка лишняя