Мені 35 років, звуть мене Ярослав. Я працюю в невеличкій фірмі в Черкасах

"Мені 35 років, звуть мене Ярослав. Я працюю в невеличкій фірмі в Черкасах, куди колись влаштувався завдяки своєму старшому братові. Він тут головний менеджер. Усі про це знають, але ми ніколи не виносили цю тему на загальне обговорення. Та я й сам прагну довести, що отримав посаду не лише через протекцію, а й завдяки своїм здібностям і працьовитості.
Одного дня моя колега, Галина, забула свій обід удома. Я щодня бачив, як вона приносить їжу з собою в лоточку, тож коли з’ясувалося, що вона сьогодні без їжі, я запропонував їй піти в нашу їдальню пообідати. Там смачно і відносно недорого, ми всі з колективу часто туди ходимо. Галина ж відповіла, що не має грошей навіть на разовий похід у їдальню.
Мене це, чесно кажучи, трохи спантеличило. Можливо, тому, що я й сам звик до іншого способу життя. У мене заможна родина, дружина теж працює на хорошій посаді. Дітей у нас немає, зате обидвоє їздимо на власних машинах, нещодавно купили трикімнатну квартиру. Свою зарплату переважно витрачаю на себе й різні дрібниці для дому. Я не хизуюся цим, але бачу, що дехто з колег вважає: мовляв, мені гроші «особливо не потрібні», а на роботу я ходжу «для розваги».
Для більшості моїх колег усе склалося інакше: діти, кредити, догляд за літніми батьками. А в Галини ситуація особливо непроста. Вона - мати-одиначка з двома малолітніми дітьми. Живе з батьками у двокімнатній квартирі, колишній чоловік аліменти або не платить зовсім, або надсилає зовсім мізерні суми. Зрозуміло, що їй важко зводити кінці з кінцями, коли так багато обов’язків і так мало грошей.
Я намагаюся вникнути в цю ситуацію, але, зізнаюся, мені непросто це зрозуміти. У нас на роботі обід у їдальні коштує близько 60 гривень. Звісно, якщо ходити туди щодня, набіжить чимала сума. Але ж бодай раз чи двічі на місяць можна собі дозволити, чи не так? Однак Галина запевняє, що навіть таке «святкове» витрачання для неї непосильне. «Не укладається в мене в голові, - думаю я, - як це жити від зарплати до зарплати?»
Чесно кажучи, наші життя з Галиною кардинально відрізняються. Я їй сказав: «На твоєму місці я б намагався хоч щось відкладати. Та хоч по 50 гривень щомісяця - поступово назбиралося б. Он, пенсіонери живуть на мізерну пенсію, відкладають якісь копійки й не скаржаться. Отримав зарплату - одразу відклав певну суму, а потім розпоряджаєшся рештою». Галина тільки похмуро дивиться й знизує плечима, мовляв, то все теорія, а реалії інакші.
От і цього разу: коли прийшов час обіду, ми з колегами запропонували Галині піти з нами, а вона відмовилася - «не голодна», каже. Але я ж бачив, що це неправда. Просто грошей у неї немає. Згодом до неї підійшла наша співробітниця Наталя, принесла круасан і чай. Галина подякувала та швидко все з’їла, ніби дуже поспішала.
Цікаво, що сама Наталя не одружена, дітей не має. Живе з батьками, яким допомагає по господарству. Наталя теж має звичку носити обід із собою, щоб зайвий раз не витрачатися. Але, мабуть, у неї ситуація більш-менш стабільна - чи то бюджет ретельно планує, чи то батьки допомагають. У всякому разі, без обіду Наталя не сидить і може ще й поділитися з кимось.
Я ж думаю: хіба життя Галини справді настільки скрутне, що й 60 гривень не може відкласти? Може, я чогось не розумію… З іншого боку, розповідають, що її кредити, оренда, аліменти… Що ж, у кожного свій шлях. Я починаю усвідомлювати, що бувають різні реалії: у когось гроші є завжди, комусь ледь вистачає на базові речі.
Повернувшись увечері додому, я згадав цю історію з Галиною. Справді, ми люди з різних світів. Мені складно уявити, як це - не мати зайвої сотні гривень, а їй - як це, коли тобі взагалі не потрібно від чогось відмовлятися.
Але одне я зрозумів точно: кожен із нас влаштовує своє життя по-різному. Хтось має багато грошей і витрачає їх на свій розсуд, а комусь доводиться рахувати кожну копійку. Для мене це ще одне нагадування, що завжди варто з повагою ставитися до чужих обставин, навіть коли вони видаються геть незрозумілими."