Вірш до Дня пам'яті жертв голодоморів

"Бабусю, ну скільки можна!
Ти знов під подушку хліб!
У крихтах кофтина кожна,
Ну скільки казать тобі?!"
"Дитя моє, ти не сердься,
Це в мене синдром такий,
Казали мені, озветься,
Той голод дитячих днів,
Коли був сухарик - мрія,
Коли мені снився хліб,
А з їжі - лише надія
На снідання й на обід.
Забрали усе із дому,
З комори й зі столу теж,
Вусатому дядьку злому
Кортіло всього без меж.
Бо він будував майбутнє
На наших, людських кістках,
Повір мені, незабутні,
Той голод, і біль, І страх,
Коли зовсім схудлий батько
Вмирає, лишившись сил,
Коли мій маленький братик,
Що хліба ввесь час просив,
Заснув, не проснувся більше,
А мама… пережила
ці смерті і дещо гірше,
та сила у ній була.
Вона віддала прикраси,
Все золото, що було,
У обмін на жменьку зерен,
Коли привезли в село
Міняйли якісь із міста,
Щоб так обібрать людей,
Зате в нас з’явилось тісто
На кількадесят ночей.
А потім весна настала,
І в їжу пішла трава
Ми трохи живіші стали,
Та мама не дожила
До літа. Померла в травні,
Як сотні односельчан,
Й мільйони по всій державі,
Їх лічать та не злічать.
Отож, не сварись, дитино
За ваду мою просту,
Із хлібом мені спокійно,
Тому його скрізь кладу".
© Copyright: Сафі Байс, 2017

[@sergm4086]

Ні добавити, не відняти.