Іван Мердак "Дзвони"

«І поховали: Петра, Павла і Йвана. Бо дзвони, як люди, також мають імена…»
Ця дивна, ніким не збагненна магічна музика інколи приваблює, а інколи - лякає, змушує кожного думати, хвилює кров у жилах. Ще з давніх давен церковні дзвони супроводжували людину протягом усього її життя. І досі, почувши таємничу мелодію, старі люди неодмінно поспіхом хрестяться: спаси, Боже, від лиха і біди.
«Ніколи не забуду дзвонів нашої церкви у лемківському селі Райське, - зізнавався скульптор Іван Мердак. - Старожили визнавали, що «наші дзвони найкращі, таких нема більш ніде. І бути не може!» Правда, чи не кожен з них був надщерблений і місцями виднілися тріщини. Хто бодай раз чув, той на все життя запам’ятав незабутній передзвін усіх трьох. І я у гойне Великоднє свято брав у дитячі руки шнур і вистукував власну музику: за мир і спокій, щоби була здорова і міцна наша родина, щоб усі були при доброму здоров’ї і світлому розумові; дощі і сонце щоб служили на добрі врожаї, а нечиста сила - обминала нашу оселю. Хто пережив війну, той добре знав, що дзвони можуть забрати на кулі і снаряди. І хто би міг подумати - як грім серед ясного дня прийшла клята і проклята до нас знову, в 1939-му, Друга світова.
Кожен наш дзвін мав своє ім’я, залежно від того, на яке свято був освячений. Коли знімали і закопували в ями, вибирали очевидців з трьох поколінь - найстаршого за віком, молодшого і наймолодшого. Хтось з них неодмінно мусив вижити і після Перемоги вказати на сховок, який роками був таємницею всього села. Мене ще змалечку ця історія настільки вразила, що з роками, з віком написав ось такий шкіц:
«Cонце викотилося з-за стодоли. Воно було в два, а може, в три рази більше, ніж у будний день. В понеділок до схід сонця, громада зібрала віче. Довго гомоніли, маленькі постаті металися по цвинтарю, як оси в розбитому гнізді. Високий чоловік із сутулими плечима і довгими, як сажень, ногами відміряв двадцять кроків від церкви і сорок від дзвіниці. Люди копали ями: дві великі, а третю - меншу. Дзвони оніміли. Серця їх застигли. Тільки дерев’яні подушки сильно скрипіли і міцно тримали дзвони. Бо вони знали, що розлучаються навічно. Дно глибокої могили застелили свіжою соломою, а зверху накрили рядном. І поховали: Петра, Павла і Йвана. Бо дзвони, як люди, також мають імена».
Трудолюбиві, талановиті, роботящі й свободолюбні лемки чудово розуміли, що жоден із сучасних заводів не може вилити дзвін, подібний на колишній. Технологія сплавів залишилася таємницею. А можливо, причина в тім, що його виготовляють машини, а не людські руки, і в той дзвін вже не вкладають частинку душі та щирої молитви.