Рет қаралды 15,750
В мене немає емоцій, усі вичерпалися вчора. В мене немає злості, в мене є просто відраза. До брехні і лицемірів. Моя позиція - більше не приймати брехні від вовків в овечій шкурі. Я не хочу шукати інших назв для них і їх вчинків. Марно мріяти про порозуміння. Я просто хочу, щоб їхні беззаконня припинились.
Люди, які віддали злочинні накази, показово, вночі, під час комендантської години, оперативно задіявши велику кількість техніки, за кілька годин зруйнували до фундаменту Володимиро-Ольгинський храм Десятинного монастиря. Знищили храм УПЦ, розтрощили престол Божий.
Вправні. Батий міг би пишатися.
Це сталось не на лінії фронту, не в прифронтовій зоні, не руками окупанта, а в серці нашої України, в столиці - Києві.
Вночі, як злодії, без закону, без права, без моралі, без духовності. Надзвичайно оперативно. Так би будували укріплення, як руйнують храм. І це не моя аналогія. Люди в коментарях пишуть, чому так якісно і жваво оборонна лінія не будувалась для захисту від російських окупантів, як оці професійні дії по знищенню храму?
І чи вперше руйнують наш храм? Чи востаннє? Чи вперше насміхаються з нас? Чи вперше виганяють? Львівщина, Івано-Франківшина, Тернопільщина, Волинь, Київ… чи є хоч одна область, де не плакав знедолений і пограбований православний християн??
Немає.
Але ми ніби німі. Нас не чують.
А виконавці напередодні шабашу одягали вишиванки і говорили, як вони цінують традиції, генетичний код нації, історію, культуру. А вночі - її знищили. Наш, мій духовний генетичний код зрівняли з землею екскаватором. І вивезли на смітник.
Вовки…
Кожен зрадник, хто говорить: ти правильний українець, а ти - неправильний. Твій храм - має стояти, а твій - знищити. Нищать лише УПЦ. І цим нищать єдність народу України. Добивають.
В мене вже немає емоцій. Я тільки не хочу більше брехні. І не хочу, щоб мої переживання і мій біль, як і біль мільйонів православних українців, хтось використав у своїх брудних намірах. Наприклад, як спосіб відвернути увагу, щоб приховати велику руїну. Чи спровокувати православних на дії, які дозволять вовкам ще більше зло. Чи спроби зовнішнього ворога цим скористатися.
Між вовками і ворогами. Над грудою святого каміння, що було нашим храм. Наша мирна квітуча Україна. Я не знаю, що ще сказати. Ми вже всі поплакали. Наші сльози не важать нічого для вовків. Вірю, що вони важчі за золото для Господа. І вчора їх було багато.
Я людина, і я православна. Молюсь, щоб зі всіма добрими людьми, православними людьми був Христос. Захистив їх на фронті, за кордоном, в тилу. Укріпив, зберіг, щоб одного разу повернулися додому і підняли з колін свого брата, православного християнина, якого роздирають вовки. Він лежить, зранений і беззахисний, без права, без храму. Його вже майже привчили думати, що він ніхто, і не має майбутнього. Але якась остання сльозинка впаде на Божі ваги. І все зміниться.
Можливо, вже впала минулої ночі.