#56 Собор. Олесь Гончар

[@NatalyaStryapan]

Дякую! Цікава розповідь, цікава дискусія.

[@lizasidelnikova6886]

Читала цю книгу з особливим інтересом, адже вона про моє рідне місто Новомосковськ. Дуже багато деталей з життя чи побуту міста Гончар вплів у сюжет, які зрозуміють чи помітять лише місцеві. Мені найбільше вони запамʼятались.

[@repaintedfox]

@@lizasidelnikova6886 дуже цікаво!) будемо раді, якщо поділитися цими особливими деталями - це додає глибини прочитанню📚

[@dushnyj.]

Гарно дякую за цей подкаст. Вирішив прочитати, але мало відео про цю книгу було, далі послухав ваш подкаст і це надихнуло читати далі, продовжуйте в тому-ж дусі, удачі

[@repaintedfox]

дякуємо)

[@repaintedfox]

Та, зараз є бажання позбутись усього радянського, але деякі тексти варто вивчати, щоб розуміти ті часи

[@ilonamischenko177]

Дякую🌷 цікава розмова👍🏼 і коментарі також👌🏻

[@erickalesnikov5062]

Дівчата, дякую Вам за випуск ❤ Всім Добра!

[@Piloch2014]

Дякую за цікаву розмову та розбір твору )) ❤

[@РудьМарічка]

Дякую❤

[@rostyslavr]

Цікаві міркування про стосунки між обов'язком і вдячністю до батьків. Можливо, це і є ознакою зрілого і здорового розуму - розпізнати в житті те, за що можеш бути вдячним, у першу чергу батькам, що привели тебе до життя, а така вдячність може виростати із вдячності до життя. Коли її немає, то лишається обов'язок жити і продовжувати життя батькам. Коли немає і цього, то це особисте пекло, в якому людина живе і без вдячності, і без служіння, страждаючи від кожної подряпини. Важливо зріти. І особисто, і як нації - зростити вдячність і служіння. З Днем Незалежності України ❤

[@repaintedfox]

Так, якщо навчитись проживати вдячність - це дуже приємне почуття. Люди часом домішують до нього стан, ніби тепер щось винен, а так воно не смакує. Щира вдячність наповнює :)

[@DneprRoman]

Дякую, дівчата! Хотілося б виділити також ще кілька цікавих моментів твору: 1. Діалог Лободи і директора пансіонату "- Хто він, отой? - Та то… - зам’явся директор. - Страшний чоловік. В усі інстанції строчить. - Чимось невдоволений? - Усім на світі. Осуджує всіх - з верху до низу. Пропеклий культовик. Сталіністом, каже, був і вмру сталіністом. Все вимагає з мене, щоб бюст вождя витяг із комірчини та на подвір’ї над клумбою поставив… Там він колись і стояв, але ж тепер не поставиш? Тема була ковзкувата, і Лобода нічого йому не відповів, поспішив вийти на веранду. " По-перше, оцей культовик - чимось нагадує теперішніх прихожан УПЦ МП, які розповідають, що війну почала Україна. По-друге, на дворі ніби 1963 рік, при владі Хрущов, Сталіна два роки як винесли з Мавзолею, а Гончар дає сигнал - побутовий сталінізм нікуди не зник.

[@galunyakhryapa3124]

Щиро дякую за коментар!❤

[@ВалентинаСукач-б4я]

Дякую. Дуже цікаво і приємно Вас слухати. Я під великим враженням. Побачила вас випадково. Шкода,що мало переглядів. Успіхів Вам!

[@lubovonofriychuk4235]

Дівчата, будьте щасливими! Я засмучена , прослухавши цей випуск..Ви немовби і знаєте українську літературу, але, на жаль, ні самого Олеся Гончара, ні його твір ви до кінця так і не зрозуміли. Боляче, якщо хтось підсяде на неї...

[@repaintedfox]

Ми українську літературу не знаємо, а лише відкриваємо для себе. І ділимося цими відкриттями. Розкажіть своє бачення, і про Гончара і про твір - чого ми недобачаємо

[@lpmdvz]

Грандіозно!

[@DneprRoman]

Ось який момент ще згадався. Особовий склад тих, хто вчинив "оргію" в соборі, а точніше три персонажі: 1. Жанна - екс-дружина Володьки Лободи, яка "майнула десь з естрадним співаком заїжджим"; 2. Ера (промовисте ім'я, чи не так?) - дружина того самого лектора, що залицявся до Єльки, а вона йому закидала, що він нічого не знає про кохання, а зараз його "районні блошиці кусають"; 3. Таратута - металург, що працював разом з Іваном Баглаєм, якого конче потрібно було зробити виключно негативним, щоб його думки можна було спокійно відтворити в романі. Я трохи перетворив одну з його думок і часто використовую її: "Робота, робота, а жити коли?" :)

[@DneprRoman]

2. Кілька разів Іван і Микола Баглай повторюють “На НАШІЙ вулиці анонімок не пишуть!” Одразу виникає питання - а як із цим на інщих вулицях? А в розмові з Миколою Вірунька прямо каже: "- Анонімок не пишуть, а хтось і на нього, на Костю, капнув у райраду! Нібито підпільно постачає Зачіплянку перваком тутешньої марки «сам жене»… Було мені за нього клопоту… "

[@repaintedfox]

Доречі так, привертає увагу це кількаразове повторення

[@DneprRoman]

3. Персонаж роману Ромчик Орлянченко. Як на мене, дуже цікава істота, Михайло Бриних його називає "ненавмисний бєс". Хлопець анітрохи не поважає владу, не вірить у її добрі наміри і відпускає репліки, зовсім невластиві для героя радянського роману: "- Знаєте, скільки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу літ! Смішні мені ті, що вірять, нібито через двадцять років усі стануть раптом зразково-показовими, зникнуть егоїсти, хапуги, бюрократи... Ні, тисячу літ, і не менше!" "- Хороший секретар товариш Дібровний, нічого не скажеш. Він, як відомо, навіть за собор наш заступився, дав браконьєрам по кирпі. Але мене ця ситуація цікавить дещо в іншому плані: чому доля того ж собору, народного архітектурного пам'ятника, повинна залежати від настрою, від персональної волі однієї особи, хай навіть і позитивної? Чому вирішення такої проблеми подаровано вам не силою права й закону, а лише завдяки випадку, завдяки тому, з якої ноги хтось там сьогодні встав? Колеги, ви це вважаєте нормальним? Чи, може, це заслуговує того, щоб скомпонувати довжелезну анонімку в яке-не-будь двадцять третє сторіччя? Як жили. Як у нас вирішувались такі справи... Як багато залежало від того, з якої ноги вранці встав керівний товариш.."

[@repaintedfox]

У вас можна повчитись уважності у читанні :)