Діана Парипа. Вірш-історія "Любов'ю і теплом"

[@derkachfamilymusic]

Дуже гарно! Слава Богу!

[@diana_parypa_poems]

Щиро дякую! Слава Господу!

[@Lesya_Danylchyk]

До сліз, дуже гарно! Благословінь Господніх Вам, Діано❤

[@diana_parypa_poems]

Щиро дякую Вам, Лесю❤️ Мене теж дуже зворушила ця історія , коли я її прочитала, тому і вирішила переповісти її у віршованій формі. І Вам щедрих Господніх благословінь!

[@j.vyshnyakborovyk9481]

Дуже гарний вірш😍❤️

[@diana_parypa_poems]

Дуже дякую, Юлю!♥️🌹

[@СветланаБаранец-ю1ы]

Діано, дуже вразив мене Ваш вірш.Чи можна його прочитати у зібранні?

[@diana_parypa_poems]

Звичайно, можна❤️ Я рада, коли мої рядки торкаються сердець. Слова є нижче, в одному з коментарів.

[@cool8854]

А можна слова ?

[@diana_parypa_poems]

ЛЮБОВ’Ю І ТЕПЛОМ Біля притулку для собак бездомних Йшов незнайомий сивий чоловік. В вольєри він вглядався пильно й довго, Й тут працівниці голос відволік: «Вам щось потрібно?» - ввічливо спитала. Оглянувшись, побачив її він: «Ні, не хвилюйтесь, - голос був ласкавий, - Я тільки б подивитися хотів…» «Дивіться. Вас ніхто не потривожить…» І чоловік ще довго там ходив: Старанно заглядав в вольєр він кожний, Здавалось, дуже він собак любив. Але, пройшовшись кілька раз по колу, Біля вольєра одного́ спинивсь. Там, у кутку, сидів собака й довго, Не реагуючи, кудись дививсь. Він не таким був, як собаки інші, В очах благання взяти не було́, Багато хто хотів його потішить, Та не виляв він радісно хвостом. «А що з ним?» - чоловік спитав несміло. - «Це Берта. Очі в неї все сумні. Вона недавно в нас. Машина збила, Й господар зрадив немічну її. Сусідка привезла́ її в тривозі… Зробили операцію - й, на жаль, Їй лапу врятувати не вдалося, Й в очах застигла відтоді печаль». І чоловік тут схвилювався зразу: «Вона не зможе бігати тепер?» - «Ні, зможе! Та, на жаль, із того часу Не покидає Берточка вольєр…» «А можна мені в вас її забрати?» - З надією спитався чоловік. І працівниця думала: «Не варто: Йому самому вже недовгий вік…» «Давайте, ми подумаєм, - сказала, - А завтра вранці відповідь дамо». «Домовились!» - швиденько попрощались, Й повільним кроком чоловік пішов. А вранці, ще притулок був закритий, Він біля хвіртки з вірою чекав. «Це знову ви? На жаль, ми нашу Берту Ніяк не можемо віддати вам. Їй просто необхідний добрий догляд…» Й печаль застигла у очах його… «Ви розумієте, собака хворий…» - «Так, звісно…» І повільно він пішов. Але після обіду повернувся Й біля вольєра довгий час стояв. До Берти із любов’ю він нагнувся, Немов про щось із нею розмовляв. Проходив час. Ось проминув вже місяць, Але не згас добра й тепла порив: Той чоловік усе ж на тому місці З собакою ласкаво говорив. До нього всі працівники вже звикли. Й директорка тут вирішила враз: «Ну що ж? Він наче дав нам виклик! Можливо, Берту дати йому час? Вона ж і так не вийде із вольєра, І чоловік вже матиме спокі́й!» І працівниця тут відкрила двері, Й всередину зайшов спокійно він. Він радо біля Берти сів своєї, За шию її ніжно обійняв. А вже через секунду вийшов з нею, І диву увесь дався персонал! Так почалася дружба поміж ними… Петро Степанович так кожен день Прихо́див - і рушала Берта сміло, Побачивши вдалі його лишень. Вони гуляли. Берта визнавала Лише його одного з-поміж всіх. Але застигло у очах мовчання, І зрозуміти це ніхто не міг. І тут директор запропонувала Йому забрати Берту назавжди. Та він відмовився. Чому - не знала… Лиш покотились раптом дві сльози. І жінка вирішила з’ясувати, Простеживши одного дня за ним. Вони йшли довго. Сили ж треба мати, Щоб кожен день долати шлях такий! Ось стіни вдалині замайоріли, Петро Степанович зайшов туди. То був пансіонат для престарілих: Так напис на будівлі говорив. Зайшла в будинок, де про все дізналась: «Петро Степанович давно вже тут. Ось десять років швидко так промчалось, Безповоротно дні вперед ідуть… Колись він у аварію потрапив, І чоловік лишився без ноги. Без зайвих слів і без сумління краплі Дочка відправила його сюди. І з того часу вже не приходила, Ніхто не бачив більше тут її. Пройшли роки. Йому протез купили, Ходити заново навчився він…» О, як було це слухати їй гірко! Виходила з будівлі із слізьми, Бо поховала сина, чоловіка, Й давно її загинули батьки. Й вона, щоб просто якось жити далі, Притулок збудувала для собак. О, скільки у очах було печалі В тварин! Як часто сковував її жах, Коли від них так просто відмовлялись… Жорстоко і байдуже… Як? Чому? У жінки ж довго заживали рани, Коли байдужість бачила людську. Але, щоб так відмовитись від батька? Напризволяще кинути його? Яка жорстока, невигойна зрада! А де ж любов? Де ласка і тепло? Ридала гірко. Та, йдучи додому, Прийняла тверде рішення вона: «Я знаю, що робити! Я заповню Ту пустоту, що в серці залягла!» …Пройшли роки. Прокинулась, щаслива! Пішла на кухню, вийшла на балкон: «О тату, акуратніше, повільно, Дивись, які замети тут кругом! Гаразд, ну, Берті лиш п’ятнадцять років, Тобі ж сьогодні вже вісімдесят!» І усміхнувся чоловік широко: «Ми просто годували голуб’ят!» Оточуйте близьких теплом й любов’ю, Частинку серця віддавайте їм! Бо ж дні проходять неймовірно скоро, Хай затишком наповнюється дім! Творіть добро! Так пише Боже Слово. Любіть! Шануйте тих, хто поруч є. Нехай у серці не згоряє вогник, Й любов ніколи не перестає! 28.05.2021