В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ - видатний український громадсько - політичний діяч, історик, дипломат

17 квітня 1882 року народився
В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ - видатний український громадсько-політичний діяч, історик, дипломат, засновник державницького напряму української суспільно-політичної думки, ідеолог українського консерватизму.
Поет Євген Маланюк називав Липинського "Кантом української думки", а поміщик і меценат Євген Чикаленко вважав його "за найбільший інтелект в Україні після Грушевського…".
Липинський був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917 рік). Саме ця партія була однією з тих сил, завдяки яким до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.
Липинський підтримував гетьмана і був у його близькому оточенні впродовж десяти років, (і в еміграції також), аж поки їхні політичні погляди остаточно не розійшлися.
За гетьманату йому пропонували посаду міністра Закордонних справ, але він відмовився.
Натомість став послом у Відні.
Прихід до влади Директорії Липинський не вітав. Особливо вразив його політичний розстріл полковника Болбочана у 1919 році. Після цього він подав у відставку і назавжди залишився в еміграції.
Помер у санаторії під Віднем від туберкульозу. Йому було лише сорок девять років. Тіло перевезли на батьківщину у село Затурці (нині Локачинський район Волинської області) і поховали в родинному склепі. У 1960 роках могилу було вщент зруйновано.
Актуально і сьогодні, сказане В'ячеславом Липинським:
"Коли б я був демократом, тобто коли б я визнавав за демократичним виборцем оці суверенні права, і коли б я вірив, що громадська правда і громадське добро міряються арифметичною більшістю голосів виборчих, то я мусив би намагатися всіма силами для своїх поглядів оцю більшість здобути. Для цього я мусив би, хочу я чи не хочу, вживати способів своїх противників. Бо демократичний “суверенний народ” - самодержавний.
Його діла і примхи, при пануванню демократичних поглядів, не обмежені ніяким законом. Він вибірає і наділяє своєю ласкою, кого схоче. А що люди, звичайно, хочуть того, що їм подобається, подобається ж звичайно те, що вимагає найменшої праці, найменшої прикрості, найменшого зусилля, то кандидати на ласку самодержавного народу мусять оцих найбільше популярних - найбільше милих для більшості - способів у своїй боротьбі за народну прихильність вживати.
Отже, коли мої противники перед народом брешуть, то і я мусив би брехати; коли вони підлещуються до народу, то і я мусив би підлещуватися; коли вони цькують людей проти мене, граючи на їх темноті і на їх злобі, заздрості, зажерливості, ненависті - то і я мушу цькувати народ проти них, так само використовуючи його неусвідомленість і граючи на тих самих - найгірших - інстинктах. Інакше я конкуренції не видержу; народних голосів, чи то пак популярності, для своїх поглядів не здобуду, і, будучи народолюбцем, стану «ворогом народу» тільки завдяки більшій зручності моїх противників у обдурюванню цього народу.
Але я не демократ. Це, розуміється, не значить, що я був “ворогом народа”, або не визнавав за ним політичних прав. Доказ фактичного, а не словесного, народолюбства я дав українською працею цілого свого життя; прийняттям за свою української народної мови і ділами ствердженим бажанням сполучити себе і верству, до якої належу, в одну з цим народом українську націю та витворити спільну з ним одну українську державу.
Не демократ я тому, що не визнаю за народом необмежених, самодержавних, суверенних прав - так само, як не визнаю і нічим не обмеженої, самодержавної монархічної влади. Не демократ я тому, що вважаю: “народовладний” демократичний метод організації громадянського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі.", - з праці "Релігія і церква в історії України".
"Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.", - В'ячеслав Липинський (з "Листів до братів-хліборобів").